Історія створення і розвитку прокуратури в Україні тісно пов'язана з історією Російської імперії в складі якої перебувала наша держава. Досить детальний аналіз функціонування прокуратури в період з 1864р. по 1917р. зроблений В.Г. Бессарабовим у його науковій праці "Пореформенная российская прокуратура (1864-1917 гг.)". Саме ця стаття була використана за основу при підготовці даного матеріалу.

 У середині ХIХ століття керівництво Російської імперії усвідомило, що існуюча судова система себе зжила й стає на противагу суспільному розвитку. Наприкінці 40-х років починається посилена розробка нового процесуального законодавства, однак тільки після селянської реформи 1861 р. ця робота активізувалася. До початку 1861 року на розгляд Державної ради було представлено 14 законопроектів, що пропонували різні зміни в структурі судової системи й судочинства. У ході перетворень відбулася корінна зміна судоустрою, процесуального і в деякій мірі матеріального права Російської імперії. Був введений принцип незалежності суддів.

Реформа встановила єдину підсудність новому суду всіх станів по кримінальних і цивільних справах. В основу перетворень реформи 1864 р. був покладений принцип поділу влади (наскільки взагалі його можна було застосовувати в Російській імперії того часу): судова влада відділялася від законодавчої, виконавчої, адміністративної. У законі відзначалося, що в судовому процесі "влада обвинувальна відділяється від судової". Проголошувалася рівність всіх перед законом.Реформа встановлювала й нові принципи процесу: гласність, змагальність, усність. Зміни в процесуальному праві й судоустрої сприяли створенню, по суті, нового для Російської імперії інституту - адвокатури (присяжних повірених). В "Російській історії" М.Н. Покровського із приводу положення захисту в дореформеному суді можна прочитати, що "у той час "заступник по справах" (для суддів) був чимось начебто шахрая, якого судове начальство у всяку хвилину може не тільки вигнати з канцелярії суду (далі його не пускали), але й вислати зовсім з міста або посадити у в'язницю. За таку професію люди з почуттям власної гідності й бралися неохоче, так що серед тодішньої "адвокатури" не рідкістю були "позбавлені права проживання в столиці" і взагалі "вхожі до суду" не тільки як адвокатів. Коли московський генерал-губернатор князь Д.В. Голіцин заїкнувся раз перед імператором Миколою про необхідність створення легальних адвокатур у Росії, він зустрів сувору царську відповідь: "Ти, я бачу, довго жив у Франції й, здається, ще під час революції, а тому не дивно, що ти засвоїв собі тамтешні порядки. А хто (отут Микола підвищив голос), хто погубив Францію, як не адвокати, згадай гарненько! Хто були Мирабо, Марат, Робеспьер і інші? Ні, князь, поки я буду царювати, - Росії не потрібні адвокати, без них проживемо". В 1862 році, ще до судової реформи, Державна рада Російської імперії прийняла Основні положення про прокуратуру, у яких визначалися державне призначення прокурорського нагляду, його зміст, завдання й повноваження прокурорів. Досить чітко було сформульоване призначення прокуратури: "спостереження за точним і однаковим виконанням законів у Російській імперії". Основні положення про прокуратуру встановлювали принципи організації й діяльності прокуратури, що були непорушними протягом усього періоду існування Російської імперії. До їхнього числа була віднесена єдність і найсуворіша централізація органів прокурорського нагляду, здійснення прокурорами покладених на них повноважень від імені всієї системи органів прокуратури, здійснення "верховного" нагляду в імперії генерал-прокурором (він же міністр юстиції), найсуворіша підпорядкованість нижчестоящих прокурорів вищестоящим, незмінюваність прокурорів, незалежність прокурорів від місцевих впливів при прийнятті ними будь-якого рішення. Торкаючись цього питання, приват-доцент Московського університету С.І. Вікторський писав: "1) Організована в нас прокуратура по початку єдності й неподільності прокурорської діяльності, звідки - рівноправність чинів прокуратури й право заміни одного її члена іншим. 2) Другим початком, покладеним в організацію прокуратури, є - початок ієрархічного устрою, тобто керівництво з боку чинів прокуратури вищого рангу чинами її нижчого рангу. 3) Незалежність кожного чина прокуратури є третім початком, причому вона розуміється в змісті лише можливості залишатися йому послідовним у подальшій діяльності, раз він, керований своїм переконанням, висловився в справі в певному напрямку, а не в змісті надання йому права відмовитися від виконання доручення вищого чина по розслідуванню злочину". Затверджуючи акти реформи, Олександр II писав в Указі «Правительствующему сенату» 20 листопада 1864 року: "Розглянувши ці проекти, ми знаходимо, що вони цілком відповідають бажанню нашому відродити судову владу, дати їй належну самостійність і взагалі затвердити в народі нашому ту повагу до закону, без якої неможливий суспільний добробут і яка повинна бути постійним керівником дій всіх і кожного від вищого до нижчого". Складовою частиною реформи стало й перетворення прокурорського нагляду. В "Установах судових установлень" прокурорському нагляду присвячений розділ третій, озаглавлений "Про осіб прокурорського нагляду". Стаття 124 встановлювала: "Прокурорський нагляд довіряється обер-прокурорам, прокурорам і їхнім товаришам під вищим спостереженням міністра юстиції як Генерал-прокурора". Прокурори засновувалися при всіх судових палатах і окружних судах. Обер-прокурори перебували при касаційних департаментах і загальних зборах «Правительствующего сенату». Статут кримінального судочинства встановлював, що прокурори і їхні товариші попередніх висновків самі не роблять, а дають тільки пропозиції судовим слідчим і спостерігають за провадженням слідств. А от дізнанням вони фактично керували. "По провадженню дізнання про злочинні діяння поліцейські чини перебували в безпосередній залежності від прокурорів і їхніх товаришів", - говорив закон. Всі матеріали попереднього розслідування надходили в прокуратуру. При цьому прокурор зобов'язаний був розглянути такі питання: чи підлягає справу провадженню прокурорською владою, чи треба обвинувачуваного передати суду або ж справа повинна бути припинена; чи зроблений висновок з належною повнотою. Прокурор зобов'язаний був дати "зазначений у законі хід усякому висновку" протягом тижня. Якщо прокурор уважав, що обвинувачуваного треба передати суду, то свій висновок про це викладав у формі обвинувального акту. Маючи на увазі російський Статут кримінального судочинства, П.І. Люблинський в 1864 р. відзначав: "Цей Статут не можна розглядати тільки як звід приписань судовій владі про форми провадження, але як закон, звернений до підданих, про права, які їм надані в обмеження сваволі державно-судових органів". В Статуті цивільного судочинства 1864 р. передбачалося, що прокурор дає висновок у справі. Такий висновок був обов'язковим: 1) по справах казенного керування, земських установ, міських і сільських громад; 2) по справах осіб, що не досягли повноліття, безвісно відсутніх, глухонімих і божевільних; 3) з питань підсудності сперечання між судовими й адміністративними органами про усунення суддів; 4) по спорах про підробку документів і взагалі у випадках, коли в цивільній справі виявляються обставини, що підлягають розгляду суду кримінального; 5) по проханнях про видачу посвідчення на право бідності (як підстава для звільнення від судових витрат); 6) по справах шлюбним і про законності народження. Цікаво, що по шлюбних справах роль відповідної сторони, у випадку її відсутності, виконував прокурор, зобов'язаний збирати й представляти суду докази про спростування позову і маючий усі права сторони. Прокурорський висновок повинне буво знайти відбиття в протоколі судового засідання й рішенні в справі. Воно повинне було викладатися усно після дебатів сторін. По справах шлюбним і про законності народження в тих випадках, коли не було відповідача, а також про визнання осіб божевільними прокурор брав участь із правами сторони, у тому числі правом оскарження судових рішень. По справах про визнання осіб безвісно відсутніми, божевільними й марнотратами, а також про виправлення актів громадянського стану прокурор не тільки виступав з висновками, але й мав право порушення справи. Судові статти 1864 року значно обмежили сферу прокурорського нагляду в цивільному процесі в порівнянні зі Зводом законів, а також змінили методи його здійснення, що поряд зі зростанням ролі прокурора в кримінальному процесі призвело на практиці до перетворення цього напрямку прокурорського нагляду в другорядне. Але достоїнством нових уставів було те, що вони поставили за обов'язок прокуророві брати участь у процесі хоча б по деяких справах. Фактично роль прокурора в цивільному суді обмежувалася висновками. За свідченням сенатора В.Я. Фуксу, "за увесь час існування нашого касаційного суду (протягом 50 років. - В.Б.) випадки використання прокуратурою права протесту у відведеній їй області не зустрічаються". Прокуратура одержала широкі повноваження по лінії внутрішнього керування судовою системою. По статті 254 "Учреждений судебных установлений", "загальний нагляд за судовими установами й посадовими особами судового відомства зосереджується в особі міністра юстиції як Генерал-прокурора". У відповідності зі ст.253 чини прокурорського нагляду "по праву спостерігачів за охороною законів" у випадку виявлення порушень законів судовими місцями і їхніми посадовими особами зобов'язані вживати заходів по їхньому усуненню, зокрема, сповіщати про це "головам судових місць", доносити й доповідати в порядку підпорядкованості прокурорам палат, а ті - міністрові юстиції. У відношенні ж "осіб прокуратури нагляд Міністерства юстиції представляється наглядом єдиним, не конкуруючим ні з яким іншим наглядом, крім того, котрий виходить із Сенату. Закон прямо говорить, що "ні судові місця, ні головуючі в них не входять в обговорення дій осіб прокурорського нагляду, але про неправильні або протизаконні вчинки повідомляють вищим чинам цього нагляду, по приналежності, або доводять до відома міністра юстиції". Досить характерно, що відповідно до судової реформи 1864 р. поряд із призначенням і порядком діяльності прокурорів у кримінальному й цивільному судочинстві досить чітко визначалося те, що прокуратура не повинна втручатися в діяльність суду, ущемляти або обмежувати самостійність суддів при прийнятті ними рішень по розглянутих справах. При цьому зрівнювалися в правах прокурор-обвинувач і захисник. В обов'язок прокурорів входило "викриття обвинувачуваних перед судом", тобто підтримка обвинувачення. Прокурори приносили протести на рішення судів у касаційному й апеляційному порядку; їм ставилося в обов'язок здійснення нагляду за точністю й невідкладністю виконання судових вироків по кримінальних справах. У ході судової реформи, при деякій зміні ролі прокуратури, за нею залишився нагляд за дотриманням законів, що стосуються прав громадян. В одній зі статей збірника судових уставів вказувалися: "Прокурори це органи уряду для охорони сили закону, і на цій підставі сутність їхніх обов'язків полягає: у пропозиціях суду попередніх висновків по справах, підлеглим особливому їхньому спостереженню статутами цивільного й кримінального судочинства; у нагляді за однаковим і точним застосуванням закону. Прокурори повинні бути заступниками, захисниками й представниками в справах, що стосуються скарбниці, державного майна, Государева майна, а також осіб, які не здатні захищати себе, і тому мають потребу в опіці державної влади". Прокурори різних ступенів, прекрасно розуміючи розглянуту спрямованість наглядової діяльності, що стосується саме захисту прав громадян, завжди виходили з того, що захист цивільних прав - це реалізація вимог закону, і приділяли їй велика увага. Про це, зокрема, говорив і видатний російський юрист, учений, судовий і прокурорський діяч А.Ф. Коні, підкреслюючи важливість саме такої спрямованості прокурорського нагляду. Разом з тим він висловив дуже важливий для нинішніх працівників прокуратури постулат: при всьому гуманізмі прокуратура як специфічна державна наглядова структура не може бути милосердна на шкоду "правової й фактичної доведеності". Говорячи про прокуратуру того періоду, відзначаючи прагнення прокурорів служити насамперед інтересам держави, І.Я. Фойницький відзначав: "Прокуратура є орган закону, а не орган уряду". "Прокурор - охоронець закону, природно служить у той же час і представником публічних інтересів", - писав Н.В. Муравйов. Як глибоко й широко мислячий учений, Муравйов бачив і ті тенденції, які визначають динаміку функцій прокуратури зі зміною суспільних умов. Розробляючи класифікацію прокуратури різних історичних і регіональних типів, він ще тоді помітив особливості російської правової дійсності, які на історичну перспективу визначають суть специфіки прокурорського нагляду. Із цього приводу їм було висловлене судження майже пророчого характеру: "Російська дійсність, що відбилася на законі й ще більше на практиці його застосування, наклала на російську прокуратуру настільки своєрідний відбиток, що в ній, бути може, згодом утвориться новий, самостійний тип цієї установи". Органи прокуратури становили єдину централізовану систему. Відповідно до закону вищестоящі прокурори мали право давати нижчестоящим обов'язкові для виконання вказівки, заміняти нижчестоящих прокурорів у суді цивільному і кримінальному, але не могли вимагати від останніх, щоб вони діяли всупереч своєму внутрішньому переконанню, що склалося в них на основі вивчення конкретної справи. Це була істотна гарантія прав нижчестоящих прокурорів. Як писав в 1863 році Микола Буцковський, "сила установ прокурорського нагляду полягає в єдності, а єдність повинна полягати в тому, щоб всі органи цього нагляду діяли згідно між собою й неподільно. Із цього можна зробити висновок, що нижчі органи нагляду повинні діяти за вказівкою й керівництвом вищих, так, щоб вся установа представлялася як щось цільне і єдине. Але не слід вважати, що ці нижчі органи зобов'язані були самою покорою волі свого начальства, покорою не тільки відносно прийняття тих або інших заходів щодо порушення кримінальних позовів або ж їхньому переслідуванню, але навіть і відносно пред'явлення висновків своїх, до виправдання або обвинувачення підсудних, тобто у відношенні до таких їхніх обов'язків, виконання яких повинне бути представлене цілком їхньому особистому переконанню. Тільки зі збереженням за представниками прокурорського нагляду волі дії по совісті й переконанню, можна чекати, що установа ця буде сильною і задовольнятиме своєму подвійному покликанню бути й обвинувачем, і охоронцем закону". Суть реорганізації прокуратури відповідно до основних принципів судової реформи 1864 р. складалася в обмеженні прокурорського нагляду винятково судовою областю, покладанні на прокурора функцій підтримки державного обвинувачення в суді й у такім посиленні нагляду за дізнанням і наслідком, що фактично перетворював прокурорів у керівників попереднього слідства. У зв'язку із цим мінялася й система органів прокурорського нагляду: губернська прокуратура повинна була поступитися місцем прокуратурі, створюваної в судових округах. Але проведення судової реформи йшло повільно, воно закінчилося лише до початку ХХ століття. Тому в 60-90-і роки ХIХ століття в прокурорському нагляді існують як би дві підсистеми: губернська й "судова" прокуратура. Причому як та, так і інша перетерплюють у цей період помітні зміни. У квітні 1866 року нові прокурори і їхні товариші приступил до своїх обов'язків лише в десятьох губерніях, а також у Петербурзькій і Московської судових палатах. Укладачі Судових статутів виходили з неможливості поширити дію нових законів відразу на всій території імперії. Тієї ж комісії, що займалася підготовкою Статутів, але під новим найменуванням ("Комісія, найвища заснована для закінчення робіт з перетворення судової частини"), було доручене введення їх у дію. Одним з підсумків її роботи стало нове Положення про губернську прокуратуру. Воно було представлено міністром юстиції в Державну раду 27 листопада 1865 року, а 7 березня 1866 року думка Державної ради, затверджена імператором, одержала силу закону. Це Положення діяло у всіх губерніях, де ще не приступили до роботи загальні суди й відповідні прокурори. У цьому акті, зберігаючи губернську прокуратуру, законодавець прагнув максимально наблизити її до суду, скоротивши по можливості функції загального нагляду. На відміну від нової прокуратури губернська спочатку не приймала на себе функції обвинувальної влади. Крім того, за нею зберігалися деякі обов'язки нагляду за місцями позбавлення волі, за губернськими по селянських справах присутствіями, за губернськими правліннями, поліцією й іншими органами. Губернські прокурори залишалися в безпосереднім підпорядкуванні міністрові юстиції. Товариші губернського прокурора на відміну від колишніх стряпчих підкорялися тільки прокуророві й були незалежні від губернської адміністрації, що згодом було підтверджено визначеннями першого департаменту Сенату від 20 січня 1872 року й 7 березня 1874 року. За умовами того часу, з урахуванням порядків, що панували в російських судах до 1864 р., реформа, поза всякими сумнівами, була великим кроком уперед. Істотно змінила свій вигляд прокуратура, з'явилися судові слідчі; стала більше зрозумілої й доступної система судів; судочинство почало здійснюватися на принципах гласності й усності, змагальності й визнання права на захист; у суди впевнено проникнув так званий народний елемент - світові судді, що обирають, і присяжні засідателі. Нарешті вже була організована адвокатура, якої всерйоз побоювалися попередники Олександра II. Говорячи в 1912 році про діяльність "нових" органів захисту (адвокатури) і як би підсумовуючи результати їхньої діяльності за минулі роки, С.І. Вікторський писав: "Органи захисту так само необхідні, як і органи обвинувачення, без них неможливо уявити собі здійснення правосуддя, тому що кращий шлях до відкриття кримінально-судової істини - це шлях боротьби перед судом представників обвинувальних і захисних доводів. А тому що органи публічного обвинувачення мають гарну організацію й представляються особами з фаховою освітою й досвідом, офіційний захист вимагає настільки ж гарної організації, щоб сторони дійсно були рівні перед судом. Якщо з метою правосуддя не можна залишити адвокатуру у вигляді простих зборів осіб, що присвятили себе захисту підсудних, як ремеслу, без усякої організації й судового контролю, то, з іншого боку, неможливо адвокатів перетворювати й у посадових осіб, тому що з підпорядкуванням їхньому уряду непоєднувані самостійність і та енергія, незалежність, з якої адвокат-захисник повинен відстоювати інтереси свого клієнта-підсудного, оскільки вони не розходяться з інтересами правосуддя, а не керівництва". У другій половині ХIХ- на початку ХХ століття розвиток системи прокурорського нагляду проходив у двох основних напрямках: 1) витиснення губернської прокуратури в міру проведення судової реформи на території країни й 2) посилення нагляду за судами й адвокатурами й наділення прокуратури функціями державного юрисконсульта. "Нова прокуратура", хоча й продовжувала залишатися органом виконавчої влади, безпосередньо підлеглим уряду, у порівнянні з губернською прокуратурою виявилася більше самостійною й незалежною від місцевої влади. Ці фактори сприяли поступовому зростанню авторитету прокуратури, наскільки це взагалі можливо в умовах абсолютної монархії. Забезпеченню незалежності прокурорів від місцевих впливів в істотній мірі сприяв установлений порядок їхнього призначення й звільнення від займаної посади. Генерал-прокурор і губернські прокурори призначалися й звільнялися рескриптом імператора. Призначення на посади нижчестоящих прокурорів і їхнє звільнення становили прерогативу генерал-прокурора Російської імперії. До встановленого порядку формування органів прокуратури того періоду варто додати й таку досить істотну обставину, як матеріальне забезпечення прокурорів. Юристи минулого говорили, що "немає нічого більш дорогого в державі, як дешевий суд, що ми не за винагороду працюємо, але на нього живемо". Російська держава прагнула вберегти служителів законності й правосуддя від вступу на шлях хабарництва й казнокрадства. У цьому минулому досягнуті певні успіхи, хоча й у той час мали поширення факти негативного характеру. Необхідно мати на увазі, що прокурори всіх рангів призначалися на відповідні пости довічно. Прокурор, займаючи певну посаду, міг бути впевненим у своєму майбутньому. Варто взяти до уваги й такий фактор, як станове представництво при формуванні корпуса прокурорського нагляду. В основному представники дворянського стану, головним чином дворянства потомственого, могли претендувати на вакансії прокурорських посад. Уже в силу однієї цієї обставини вони були ревними захисниками царського престолу. Не можна не враховувати й того, що навчальні заклади в той час готовили юристів не тільки як висококваліфікованих професіоналів, але і як високоосвічених людей. Майбутні прокурори навчалися в Училищі правознавства (Петербург). Будучи самим престижним навчальним закладом Росії, воно було засновано на базі Царськосільского ліцею, створеного Олександром I. Ретельний підбор викладацького складу, забезпечення студентів правовою літературою й нормативними актами, стругаючи дисципліна й високі вимоги до студентів - все це давало можливість одержувати досить фундаментальну підготовку, що дозволяла прокуророві успішно здійснювати покладені на нього повноваження по нагляду за виконанням законів. З моменту своєї реорганізації після 1864 р. прокуратура стала одним з головних ланок у державному апарату боротьби з революційним рухом у країні. У відповідності зі ст.1034 Статуту кримінального судочинства судове переслідування по державних злочинах покладалося на прокурорів судових палат, яким всі посадові й приватні особи повинні були негайно повідомляти всі відомості про їх. Попередній висновок по державних злочинах здійснювався одним зі членів судової палати при обов'язковій особистій присутності прокурора палати або його товариша (ст.1037 Статуту). Ці особи при здійсненні провадження мали ті ж права, які були надані судовому слідчому й прокуророві окружного суду в загальному порядку судочинства. Крім того, прокурор судової палати мав право до початку провадження доручити здійснення дізнання по цих справах прокуророві окружного суду або його товаришеві, або поліції (ст.1036 Статуту). Таким чином, саме прокуратурі належало керівництво розслідуванням державних злочинів. Виносити обвинувальний акт і підтримувати обвинувачення в суді по державних злочинах повинні були прокурори судових палат, обер-прокурори Сенату, міністр юстиції або його товариш. 19 травня 1871 року царем був затверджений законопроект під назвою "Правила про порядок дії чина корпуса жандармів по розслідуванню злочинів". У результаті видання закону жандармські офіцери ставали не безправними "депутатами" судового слідства, а слідчими de facto. У керівництві для чинів Корпуса жандармів вказувалося, що жандармське дізнання по державних злочинах "є не що інше, як попереднє слідство, але тільки зроблене офіцерами корпуса жандармів, під спостереженням прокурорського нагляду". Прокуратура зберігала свої права в області нагляду за розслідуванням державних злочинів, а жандармерія одержала доступ до попереднього розслідування, та ще й на пільгових умовах. Хоча жандармське дізнання заміняло, як правило, розслідування, воно при цьому відрізнялося від останнього відсутністю в обвинувачуваного прав, наданих йому судовими статутами. До політичного дізнання люди майже завжди залучалися як свідки, а не обвинувачувані. На відміну від обвинувачуваних вони не мали права бути присутнім при допиті інших свідків, їм не пред'являлося обвинувачення, і, отже, вони не могли ознайомитися з матеріалами обвинувачення, не мали можливості оскаржити дії дізнавачів. А.Ф. Коні в "Політичній записці 1878 р." вказував, що прокурор у стадії жандармського дізнання "став нерідко втрачати своє первісне значення охоронця закону й безстороннього спостерігача за правильністю дій особи, що робить дізнання". Проте, на думку С.М. Казанцева, "не можна не відзначити й позитивного впливу прокурорського нагляду за розслідуванням політичних справ. Незважаючи на деякі порушення або вільне тлумачення закону самими прокурорами, факт їхньої присутності при дізнанні й наслідку об'єктивно носив прогресивний характер у цілому, безумовно, був стримуючим чинником проти сваволі жандармських і поліцейських органів". Посилення реакції в 70-80-х роках призвело до деяких змін не тільки в діяльності прокуратури, але й у її статусі. Як був змушений визнати Ф. Гредингер, прямим наслідком революційного руху "було зосередження всієї енергії і всієї уваги уряду на боротьбі із крамолою, а у зв'язку із цим - необхідне посилення влади й вплив адміністративних органів, на шкоду інтересам законності. Зрозуміло, що при подібних умовах прокурорський нагляд не завжди мав можливість успішно здійснювати приналежні йому за законом права й змушений був часом пасивно ставитися до таких дій адміністративної влади, які не були засновані на законі". Для посилення нагляду за судами за Законом від 11 травня 1872 року вищі чини прокуратури аж до товаришів прокурора судової палати одержали право ревізувати окружні й мирові суди. Таким чином, вони по суті перетворювалися в ревізійні органи Міністерства юстиції. Спочатку це право було надано тільки членам судових палат, а також міністрові юстиції і його товаришам. Прокурорський нагляд за діяльністю адвокатури поступово підсилювався. Так, Законом від 25 травня 1874 року прокурорам судових палат і окружних судів було надане право порушувати дисциплінарне провадження проти приватних повірників за їх неправильні й негожі дії. Положення "судової" прокуратури в цей період теж модифікується. Прокуратура бере участь у роботі деяких адміністративних органів. Так, за Законом від 7 березня 1866 року представник прокуратури вводиться до складу губернської присутності по селянських справах. Тим же законом покладає на прокурора не тільки спостереження за в'язницями, але й практично особиста участь у керуванні ними: прокурорам судових палат привласнюється звання віце-президентів всіх губернських комітетів Товариства опіки про в'язниці, що входять в округ судової палати, нижчестоящим прокурорам - директорів цих комітетів і їхніх відділень. Згодом прокурори ввійшли до складу чи ледве не всіх губернських присутствій, які являли собою адміністративні колегіальні установи й складалися з губернських начальників різних відомств. Вони вирішували найбільш важливі й спірні питання виконавчо-розпорядницького характеру по відповідних галузях керування. Прокурор брав участь у роботі губернських присутствій по міських справах, військовим справам, фабричним справам, по земських справах і ін., а також брав участь у губернському правлінні при огляді божевільних. А всього налічувалося біля тридцяти таких присутствій, комітетів і комісій. Крім того, законами від 12 червня 1884 року й 28 квітня 1887 року прокуратура була залучена до участі в складанні списків присяжних засідателів. Підсилюється урядовий вплив на судову систему, породжену реформою. В 1881 році було прийнято спеціальне Положення про міри до забезпечення державного порядку й громадського спокою, що повернуло й закріпило усі раніше зроблені вилучення із загального судового порядку. Проти виділення судової влади в якості особи, незалежної від інших державних органів, виступив міністр юстиції Н.В. Муравйов. На початку 1894 року в доповіді Олександрові III він заявив, що "суд повинен бути насамперед вірним і вірнопідданим провідником і виконавцем самодержавної волі монарха". У травні 1885 року закон надав міністрові юстиції право наглядати за чинами судового відомства, в 1887 р. він одержує право усувати гласність судового розгляду, в 1889 р. міністрові юстиції були підлеглі міські судді. Із часу свого утворення в 1722 р. прокуратура здійснювала "нагляд по арештантських справах, за місцями утримання ув'язнених під охороною". До Катерини II не було ніяких спроб ввести у в'язницях роботи, а тюремні обивателі вмирали без сповіді й причастя, незважаючи на клопотання урядових органів перед духівництвом і направлення Сенатом численних послань Священному Синоду. За царювання Катерини II тюремна справа Росії, однак, починає перейматися новими поглядами. Вона не тільки ставила завдання відокремлювати підслідну затримку від взяття під варту, але завданням останнього вважати виправлення або виховання покарання з метою перешкодити йому знову зробитися шкідливим членом суспільства. Імператор Олександр I, "бажаючи виправити отриману ним від попередників цю важливу частину державного керування, почав з того, що видав указ про будівлю в Малросії (України) острогів трьох розрядів, для того, щоб у них розміщували арештантів; потім повелів губернським прокурорам стежити за якнайшвидшим вирішенням. Під впливом проживаючих у Петербурзі англійських філантропів братів Виннигов російський уряд і вчені звернули увагу на поліпшення матеріального й духовного стану в'язниць, на тюремні роботи, на релігійне виховання й шкільне навчання арештантів, поліпшення умов їхнього утримання. Так, на думку професора С.В. Познишева, у справі виправлення арештанта більшу роль могла грати релігійна освіта. Він думав, що у в'язницях повинні перебувати на службі священики того віросповідання, до якого належить більшість арештантів, а священики інших віросповідань повинні час від часу запрошуватися. У той же час він попереджав, що в цьому питанні необхідно уникати крайностей: дуже часті богослужіння, проповіді й наполеглива пропозиція духовно-моральних книг і т.п. можуть легко розвити в одних - святенництво, в інших - лицемірство або байдужість і навіть неприхильність до релігії, тобто дати зворотні бажаним результати. Але не доведена до крайностей релігійна освіта може бути могутнім засобом виправлення. Надалі в Статуті про утримання під вартою, у главі 4 "Статут Товариства Опіки про в'язниці" було визначено, що " Товариство Опіки про в'язниці», складаючись під Найвищим Його Імператорської Величності заступництвом, має предметом занять своїх поліпшення як морального й фізичного стану арештантів, так і місць утримання, і в цих видах одержує у своє розпорядження, що відпускають на утримання ув'язнених і в'язниць гроші" (ст.64). У статті 67 Статуту були визначені головні предмети опіки й занять Товариства, які полягали в наступному: 1) внутрішній благоустрій місць утримання з усіма необхідними для здоров'я арештанта зручностями й підрозділом їх по підлозі, з ванню, віку й роду злочинів; 2) постійне спостереження за правильним розміщенням арештантів; 3) забезпечення їх їжею; 4) спостереження за утриманням всіх місць допиту в справному стані; 5) піклування про тюремні лікарні й медичне обслуговування арештантів; 6)піклування про одяг, білизну, взуття арештантів і інших потреб під час їхнього утримання; 7) виправлення їхньої моральності; 8)спорудження церков у тих в'язницях, де інших немає, і зміст всіх тюремних церков у належній благоліпності; 9) піклування про якнайшвидший дозвіл участі ув'язнених та ін. Товариство опіки про в'язниці утворювалося при Міністерстві юстиції (ст.68), а міністр юстиції, генерал-прокурор, згідно ст.70 Статуту, був Президентом цього Товариства. Прокурорам судових палат привласнювалися звання віце-президентів всіх губернських комітетів того округу, у якому вони перебувають. У своїй праці "Російське кримінальне судочинство", що вийшло в 1880 р. у Києві, доктор примінального права Д.Г. Тальберг писав, що дотримання правил про утримання під вартою закон покладає на прокурорів, які "зобов'язані при відсутності постанови уповноважених на те місць і осіб "негайно звільнити неправильно позбавленого волі", а при утриманні "не в належному місці" "вжити заходів до відновлення порядку". Чини прокурорського нагляду не можуть входити в обговорення по суті тієї або іншої постанови, вони зобов'язані лише впевнитися в тім, чи є законною постанова про утримання під вартою, чи вповноважена взагалі на це законом та особа або місце, за розпорядженням якого перебуває під вартою затриманий; при негативній відповіді на ці питання неправильно ув'язнений під варту, по вираженню закону, повинен бути "негайно" звільнений, і притому, всупереч думці Сенату й Міністерства юстиції, без усякої попередньої на це зугоди суддів або осіб прокурорського нагляду з тією владою, за розпорядженням якої відомі особи затримані". І далі: "Усяка переписка в дійсному випадку вимагає часу; там же, де справа йде про звільнення неправильно ув'язненого під варту, де людина позбавлена волі й терпить одне з найбільших утисків особистості, мабуть, не може бути допущено ні найменшої помилки, і закон, що гарантує особисту недоторканність громадян, повинен бути негайно відновлений тими особами, які покликані стояти на стражі закону". Ті пропозиції, що висувалися в цей період про створення окремої системи прокурорського нагляду за адміністративними органами, а також про розширення прав "судової прокуратури" в області загального нагляду за зразком губернського, дореформеної, успіху не мали, оскільки уряд не був у цьому зацікавлений. Прокуратура повинна була в першу чергу вести (і вела) боротьбу зі злочинністю всіма можливими , способами а не наглядати за законністю в діяльності поліції й жандармерії, так само як і чиновників інших адміністративних органів. Уряд віддавав звіт у безглуздості й навіть небезпеці такого нагляду в умовах, коли діяльність адміністрації нерідко виходила й не могла не виходити за рамки законів навіть Російської імперії. Загальний нагляд прокуратури був можливий в умовах дореформеної Росії, оскільки перебував у певній залежності від губернської адміністрації. "Нова прокуратура" виявилася набагато більше самостійною. Це був орган, безпосередньо підлеглий уряду. Суперечки між прокурорами й губернаторами, а також іншими представниками місцевої адміністративної влади нерідко виникали й при відсутності загального нагляду. Але уряд не прагнув вертатися й до "чисто судової прокуратури", створеної статутами 1864 р., оскільки в умовах післяреформеної Росії губернські адміністративні присутності вже потребували допомоги кваліфікованого юриста, що коштує до того ж на урядових позиціях. Така форма взаємодії прокурорської й адміністративної влади виявилася в умовах країни, що вступила на шлях капіталістичного розвитку, найбільш зручною. Для лібералів вона повинна була створювати видимість нагляду за законністю дій адміністрації, а для уряду була засобом запобігання найбільш грубих порушень законів і зловживання службовим становищем у корисливих, особистих інтересах чиновників губернського рівня. Встановлений Судовими уставами, з наступними змінами й доповненнями, порядок діяльності прокурорського нагляду в Росії зберігся аж до жовтня 1917 року. Після вбивства 1 березня 1881 року Олександра II його спадкоємець Олександр III вжив заходів до посилення судової репресії відносно революційно настроєних мас. Істотно обмежувалися повноваження суду присяжних, і, навпаки, розширювалася сфера кримінального суду. Рескриптом Олександра III була заснована комісія на чолі з генерал-прокурором Н. В. Муравьевим, що протягом шести років завзято працювала над проектом закону про посилення прокурорського нагляду, про перетворення прокуратури в сугубо каральний орган. Урядова влада царської Росії залишалася вищим суддею в сфері вільностей людини. Обмеження особистих (індивідуальних) прав і вільностей влади мотивували "державною необхідністю", "інтересами цілого", цілями "самозбереження суспільства й держави", "вимогами загального порядку безпеки". Приводом для всякого роду утисків свободи особи й навіть застосування до неї кримінальної кари часто було не здійснення того або іншого злочину, а так звана політична неблагонадійність. Основні закони в редакції 23 квітня 1906 року зберегли стани: дворяни, духівництво, почесні громадяни, купці, міщани, цехові селяни. В II Державну Думу було внесено на цей. Під час революції 1905-1907 років прокуратура довела свою відданість престолу. Міністр юстиції И.Г. Щегловитов різко припиняв всі спроби деяких прокурорів на місцях розуміти законність інакше, чим він сам. На його думку, у поняття законності входила ідея охорони існуючого ладу, і тому законним визнавалося все те, що такій охороні сприяло. Органом, що вірно служить самодержавству, прокуратура Росії продовжувала залишатися аж до ліквідації її разом з ладом, що звалився, в 1917 році.

law.vl.ru

Коментарі 

 
0 #1 Купить запорную арматуруWilfredBooge 12.01.2017 12:07
Дополнительное отопление часто необходимо для создания комфортных условий как в частных, так и в многоквартирных домах.
можно купить у нас Купить запорную арматуру
Цитувати
 

Додати коментар

Шановні відвідувачі! 03.08.2010 року набрав законної сили Закон України "Про судоустрій і статус суддів", яким внесено значну кількість змін до процесуального законодавства. Тому, використовуючи позовні заяви та процесуальні документи, які опубліковані до 03.08.2010 року, звертайте свою увагу на підсудність справ, строки та ін. і перевіряйте чи не змінилися вони! Всі подальші публікації будуть здійснені із врахуванням змін.


Захисний код
Оновити

Инфонариум — сайт интересных новостей со всего мира и обо всем на свете
Ежедневно обновляемые, свежие, интересные, нестандартные и полезные новости, факты, исторические события на сайте Infonarium.

Онлайн помічник

SiteHeart